Росія підтримує війну в Україні: свідчення з Дебальцево

3182b2a6002d7c6eae45301adb4cf349

Для читачів EMPR, які хочуть дізнатись більше про відхід Українських військ з Дебальцево, на сході України. Раніше ми публікували історію представника спеціального підрозділу Національної гвардії України.

Зараз, представляємо історію українського добровольця з позивним «Шаман»,  який у складі 128 гірсько-піхотної бригади (Збройні Сили України) захищав суверенітет України в зоні АТО з 31 серпня 2014 р. по 19 лютого 2015 р. Родом з Івано-Франківської області, Богородчанського району, села Нивочин.

Коли я був ще малий, постійно жалівся матері – чому я не народився під час Другої світової війни. Бо так я б зміг допомогти дідам повоювати за нашу землю і захистити її. Тепер захищаю.

Коли ми їхали на фронт, нам видали йод, бинт, зброю і патрони. У нас не було сучасних аптечок і рацій, не було приладів нічного бачення і тепловізорів, без яких воювати було дуже складно. Вночі моїми очима ставала вуха, і залишалося лише вслухатися і здогадуватися, звідки в тебе стріляє ворог. 

Через два місяці війни в нас таки з’явився приціл нічного бачення, його привезли волонтери. Взагалі, ми воювали на фронті завдяки волонтерам. Вони допомагали нам усім: починаючи від військової форми, берців, бронежилетів, касок, і закінчуючи їжою, водою, палатками. Вони також зібрали кошти, купили і привезли нам біноклі і тепловізор.

Але на війні найбільше гнітила зовсім не нестача чогось і навіть не ворог на відстані кілометра, а те, що у тебе за спиною люди, які не підтримують тебе. Ми ділилися з місцевим населенням своєю їжою, віддавали їм свій хліб, а вони казали – чому Ви нам зіпсований хліб даєте? Хоч це був хліб, який я їв уже півроку. Ми ж ділилися своїм. Чому все так? Не знаю. Але ми патріоти своєї держави, для нас Україна понад усе, тому на фронті зайвих питань не задаємо. А продовжуємо захищати свою Батьківщину.

Після підписання Президентом останнього мирного договору в Мінську, 14 лютого почався наш відхід. Тоді ми стояли під Дебальцево (біля Кіровська), мали увійти в Дебальцево, щоб прикривати колони наших військ, які відходили. Бо бойовики і сепаратисти не давали коридору –навпаки доганяли колони і розстрілювали. І ми два дні в Дебальцево тримали натиск бойовиків – це вже не були ополченці. У мене було СВД з оптичним прицілом на 2000 метрів – і в оптику я добре бачив, що це не прості хлопці, з якими ми воювали під Кіровськом, а здорові по 2 метри мужики з повним новим обмундируванням і зброєю. Було одразу помітно, що це професіонали. Загалом, спілкуючись із нашими хлопцями, які стояли на інших позиціях в районі Дебальцевого, висновок такий, що в середньому з 10 воюючих 8 було росіян і 2 місцевого ополчення.

empr.media-ua-soldier-debaltseve-03.03.2015-1

Коли ми вже стояли в самому місті Дебальцево, на наш блок-пост потрапили ополченці. Думали, що їдуть до своїх, а приїхали нам в руки (бо не знали, що українські військові ще у Дебальцевому). Вони виявилися місцевими, але приїхали на ворожому, повному зброї російському Уралі (на ньому була червона номерна табличка з білими цифрами). Ці ополченці зізналися, що розвозили боєприпаси російським військам – вантажили, розвозили і розвантажували. Окрім того, вони були озброєні АК-100, яких в Україні на озброєнні нема. І форма на них була така сама, як у військових РФ – камуфляж «російська берізка» і ще суцільно зелені костюми з чорними накладками. А через 2 години бойовики атакували нас танками і повністю розбили всю нашу техніку і захоплений російський Урал. Із відділення 14-и тільки троє обійшлося без поранень, всі інші були поранені, наш капітан (командир взводу) загинув.

У полон ніхто здаватися не збирався, бо більшість з нас – добровольці, а добровольці у полоні довго не живуть, тому кожен з нас тримав в руці свою останню гранату.

Врятував нас командир відділення. Він визвав на себе мінометний вогонь наших військ, це змусило ворогів відійти і дало нам 10-15 хвилин, щоб приїхали медики й забрали нас. Місць в машинах медиків було мало, тому на низ складали тіла загиблих, а на них клали нас поранених. Так довезли в артемівський госпіталь. Ті ж хлопці, які не були поранені, потім виходили з оточення вже самі.

Звісно, якби Росія не підтримувала бойовиків зброєю і військовими – війни не було б. Бо АК -100 в магазині не купиш.

 

Історія: Даша Проказа (інтерв’ю) та Ірина Ковбаса (копірайт).

EMPR: O. R. (переклад) and Lidia Wolanskyj (редактор).

 

CONTACT US

You can send us an email and we'll get back to you, ASAP. EMPR team

Sending

Copyright ©2014-2017 EMPR

Log in with your credentials

Forgot your details?